Передумовою штучно створеного голоду була колективізація та експропріація приватних селянських господарств.
Проте сьогодні практично невідомо про опір населення діям комуністичних активістів. Саме про цей аспект загальноукраїнської сторінки історії Голодомору 1932-1933 років на регіональному рівні стаття доцента кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка Тамари Павлівни Демченко.

Для сільського загалу (за виключенням купки комнезамівців та партійців і, звичайно, люмпенів, котрі прагнули поживитися за рахунок чужого добра), ідеї колективізації були повністю ворожими і настільки далекими, як далекою була Наталка Полтавка від Рози Люксембург (порівняння Д.Донцова). Не можна собі навіть уявити такого вправного агітатора, який би умовив тверезомислячих, практичних сільських дядьків добровільно відмовитися від того, що складало сенс їхнього існування – землі, худоби, реманенту, господарства. А оскільки прислані із міста робітники і самі до пуття не знали, навіщо так уже потрібно було засновувати те колективне господарство, і як воно має виглядати на практиці, то основними їхніми аргументами були нецензурні слова, перемішані з погрозами та нагайки. Отож, соціальне напруження на селі аж зашкалювало. Природньо, що воно породжувало рух опору.

У джерелах зафіксовано численні прояви невдоволення діями радянської влади на місцях і в центрі Чернігівської області. Це – лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва, якісь, на перший погляд, зовсім уже безглузді вчинки, котрі б могли викликати сміх, коли б за ними не стояли горе, відчай, безнадія.

Сьогодні ми маємо відомості і про збройний опір початку ненависної колективізації, а потім вбивства, побиття, підпали активістів і найбільш запопадливих колгоспних керівників. Взагалі донесення ГПУ виглядають значно змістовнішими і відвертішими у порівнянні з інформацією тодішньої преси. Одне з них, у якому розповідається про повстання жителів с. Боршна 30 травня 1930 р., вперше було опубліковано в прилуцькій газеті “Світанок над Удаєм” (1994, № 9). “На сільських зборах селяни висунули такі вимоги: відкрити церкву, звільнити з в’язниці священика, повернути висланих куркулів, закрити сільраду, розігнати колгосп. Після цього натовп у кількості 250 чоловік вирушив на місто Прилуки з гаслами “Зруйнуємо в’язницю, не залишимо каменю на камені”. У першій шерензі йшов голова сільської ради. Біля с. Дідівці ми зупинили натовп. Повернувшись у село, організатори виступу відрядили гінців у сусідні села за підмогою. О 1-й годині ночі 30 травня наш загін у кількості 70 чоловік таємними шляхами зайняв с. Боршну. Ми оточили церкву, де був штаб заколотників, на дзвіниці вдарив дзвін. На дзвін почали сходитися селяни, які оточили наш загін. Одночасно з обох боків почалася стрілянина. Було зроблено близько 100 пострілів. 3 невідомі особи протягом години відстрілювались в яру. На другому кінці села спалахнула клуня. Натовп вигукував: “Бий бандитів. Геть радянську владу. Хай живе царат”. Було побито 3-х міліціонерів і комсомольця. Ми відбили їх у селян і пострілами у повітря розігнали їх. Заарештовано 25 організаторів заколоту”.

Не оминула Чернігівщину і хвиля так званих “бабських бунтів”. У с. Шестовиця Чернігівського району натовп селян, близько 500 осіб, “переважно жінок”, напав на бригаду, що вилучала майно у куркуля, відібрала всі речі і побила бригаду”. Аналогічний випадок мав місце в с. Красний Колядин (тепер Талалаївського району). Ще й сьогодні жителі с. Рогізки Сновського (тепер Щорського ) району пам’ятають про знаменитий виступ місцевого жіноцтва, які декілька днів не допускали в село представників влади.

Одне з найбільш відомих повстань, яке відбулося в початковий період колективізації і одержало значний резонанс, – повстання під проводом Я.Рябченка. В українському незалежному часописі “Неділя” (Німеччина, 1951, Ч. 13) В.Скуйбіда вмістив статтю про цю подію, у котрій легенди тісно переплітаються з дійсністю. Зокрема, автор прагне показати свого героя свідомим борцем проти більшовицького “ката”. Колективізація і масові розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що “власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ”. Далі йдеться про встановлення контактів з 21-м чернігівським територіальним полком, курсанти полкової школи якого під командою майора Губаренка нібито відмовилися воювати з повстанцями і перейшли на їхній бік. Щоб придушити повстання, з Москви була надіслана дивізія внутрішніх військ. М.Вербицький у книзі “Найбільший злочин Кремля” (Лондон, 1952) теж згадував про це повстання, яке “навесні 1930 року” охопило Городнянський, Ріпкинський, Сновський, Менський та Сосницький райони. І далі автор повторює версію про те, що надіслана з Москви дивізія “оточила райони повстання з боку Гомеля, Бахмача, Чернігова та задушила його в найжорстокіший спосіб”.

Яким Рябченко – уродженець с. Тупичів Городнянського повіту – був свого часу більшовиком, червоним партизаном, головою сільради, міліціонером, і навіть чекістом, але така зразково-показова кар’єра зрештою увірвалася, і він знову почав господарювати на селі. Як і багато інших селян, колишній партизан сприйняв колективізацію як брутальне і нічим не спровоковане зазіхання на добро і свободу хліборобів. У Рябченка знайшлося чимало однодумців по селах Городнянщини, серед них багато колишніх червоних партизанів, чиї сподівання на радянську владу розвіялися вщент. У Писарівському лісі зібралося 300 – 400 повстанців. Найбільшою їхньою проблемою був брак зброї. Вирішальний бій із загоном міліції, направленим із Городні, стався 28 червня 1931 р. Сам Рябченко був тяжко поранений і потрапив у полон. Його та ще 17 повстанців засудили до смертної кари.

У вересні 1989 р. Чернігівська обласна прокуратура реабілітувала усіх причетних до цього повстання, але у березні 1991 р. скасувала свою постанову як помилкову, бо Рябченко та його товариші начебто все-таки були бандитами. Так і повисло в повітрі це питання, ким же були повстанці проти колгоспного, як тоді часто обурювалися селяни, кріпацтва, борцями чи кримінальними злочинцями. Пора вже остаточно визначитися щодо трактування цього феномену.