В Україні дітей лікують психотропними препаратами… необґрунтовано?

Українські психіатри б’ють на сполох – ні чиновники, ні соціум, ні самі лікарі не звертають належної уваги на найбільшу проблему в дитячій психіатрії – гіперактивність.
Хоча саме цей синдром, котрий, як правило, проявляється в ранньому дитинстві, частково “винен” в існуванні антисоціальних і агресивних людей. Так-так, саме тих, хто з легкістю може приохотитися до алкоголю і наркотиків, скоїти злочин, змінити дружину і навіть звести рахунки з життям… Але є й зворотний бік медалі.
Гадаю, будь-якому вчителеві знайома ситуація, коли на уроці якийсь учень не може всидіти на місці, а тим більше зосередитися, пригнічуючи імпульсні бажання. Через нездатність засвоїти правила, а тим більше наслідувати їх він стає порушником дисципліни. Про таких дітей навіть ходять різноманітні історії, схожі на анекдоти: якщо в школі є поламана сходинка, то можна здогадатися, хто об неї спіткнеться; якщо всі діти в класі кажуть, що вчителька, даруйте, – дурна, то можна відразу сказати, хто її про це оповістить. Педагоги при цьому твердять, що такі діти не піддаються соціалізації, погано адаптуються в дитячому садку і школі. Вони – джерело постійних конфліктів і непорозумінь. А що діти? Вони, звичайно, прагнучи впоратися з отриманим у школі завданням, докладають неймовірних зусиль, але, на жаль, досягають при цьому скромних (порівняно з однолітками) результатів. Батьки таких малюків скаржаться, що діти неслухняні або навіть некеровані, часто вони у відчаї скаржаться: “Ми не знаємо, що з нашою дитиною”. Їх лають вчителі, вихователі і навіть сусіди, мовляв, батьки погано виховують свою дитину.

При цьому багато хто – батьки, вчителі, а тим більше діти – навіть не здогадуються, що мова йде про дітей з гіперкінетичним синдромом, або, іншими словами, гіперактивних дітей. А що ж говорити, коли темп життя зростає. Дошкільні установи і молодша школа підвищують вимоги до самостійності учнів. Нічого вже не можна списати на “дитячі помилки”. Ніхто не зважає на емоційну незрілість та імпульсивність. На тлі всього цього у дітей, що потребують особливого ставлення до себе, виникають проблеми емоційного характеру: відчуття страху, пригніченість, низька самооцінка. Малюка турбує антипатія оточення, причини якої він не може зрозуміти. Вчителі, а деколи й батьки, від незнання бачать один вихід – перевести дитину на індивідуальну форму навчання. Ось так просто. Без зайвих проблем. Але насправді – це неправильний шлях у боротьбі за кожного громадянина України.

Чому вони “такі”?

“За оцінками експертів, гіперактивних дітей в Україні – від 5 до 50 тисяч. Але офіційної статистики немає. Ми ще мислимо радянськими категоріями, коли про існування таких дітей мова не йшла”, – каже Ігор Марценковський, координатор національної програми “Психічне здоров’я”.
Проте відомо, що перші ознаки хвороби, як правило, проявляються ще в ранньому дошкільному віці. Причому частіше гіперактивність зустрічається серед хлопчиків, аніж серед дівчаток (4:1).
Синдром гіперактивності та дефіциту уваги – це неврологічний розлад. Такі діти мають нормальний або високий інтелект, проте, зазвичай, погано вчаться в школі, вирізняються зайвою руховою активністю, дефектами концентрації уваги, імпульсивністю поведінки, проблемами у взаєминах з оточенням.
“Доведено, що в 70% цей розлад генетично обумовлений, в інших випадках – причин може бути декілька. Наприклад, поєднання генетичних чинників і пошкодження головного мозку, – каже Олег Романчук, керівник Львівського навчально-реабілітаційного центру “Джерело”. – Але і в тому і в тому випадку поведінка таких дітей обумовлена особливою будовою головного мозку. Це й пояснює той факт, що у таких дітей функції самоконтролю не відповідають віку”.
Внаслідок цього деякою мірою затримується і розвиток у дитини емоційно-вольових рис, тобто і в емоційному плані дитина ніби молодшого віку.
Зазвичай гіперактивність остаточно діагностують у 6-7 років. Але в ідеалі це має відбуватися набагато раніше.
“Суспільство не знає, що робити з такими дітьми, як поводитися, – продовжує Марценковський. – Тому і є ті люди, яких або не лікували в дитинстві, або лікували погано. Адже якщо подивитися на ту медичну допомогу, яку вони отримували, то вітчизняні традиції, використані під час лікування, докорінно відрізняються від зарубіжних. У нас діти з гіперактивністю часто трактуються як такі, що мають органічні порушення мозку. Їм призначають метаболічні препарати, які можуть лише погіршити стан. Проте багато дітей з такими розладами в 2-3 роки отримують нейролептики (або антипсихотики – психотропні препарати, призначені в основному для лікування психозів, зокрема різних видів шизофренії) – хімічні препарати, які приводять до зменшення рухливості. Дитячі психіатри, часто-густо без необхідності такої терапії, призначають одночасно 2-3 нейролептики. Таким чином, багато дітей отримують клозапін і тіоридазин, що не передбачено інструкціями по їх застосуванню. Але якщо подивитися в перспективу, то саме від нейролептиків страждають психічні процеси. При цьому є й безпечніше лікування, з меншою кількістю побічних явищ. Але в Україні часто застосовують ті ліки та методи, які не ефективні. Більш того, наукові дослідження свідчать про те, що дітям допомагають ті ліки, яких немає в Україні”.
“Зараз у Міністерстві охорони здоров’я відпрацьовують протокол лікування таких дітей, – каже Раїса Моїсеєнко, керівник відділу охорони дитинства і материнства Мінохоронздоров’я. – Але щоб все запрацювало, повинен бути спільний наказ Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки та Міністерства соціальної політики і праці. Другий крок – створення спеціального центру для навчання інтегрованих груп фахівців”.
Щоправда, якщо практики говорять: “проблему треба вирішувати невідкладно”, в міністерстві запевняють, що ще довго треба готуватися.
“У нас дуже часто ставлять не ті діагнози, які ставлять у світі. Нам треба цього ще навчитися. Ось для цього нам і потрібен протокол”, – каже Моїсеєнко.
Лікування таких захворювань має бути не лише медикаментозне. Головне, щоб школа була готова прийняти таких дітей, щоб суспільство не викинуло їх по дорозі в школу.
“Ми побачили, що навіть за короткий час гіперактивним дітям можна допомогти. Ці діти – не особливі спеціальні, – каже Олег Романчук. – У їхньому мозку трохи слабкі гальма, що не дає можливості до кінця контролювати свою поведінку так, як це роблять їхні ровесники. Але ми не повинні дивитися на них зі співчуттям. Ми можемо бути толерантними. Можемо стати адвокатами дитини, а не її ворогами і ворогами її сім’ї. Другий важливий чинник – українська школа. Для кращої адаптації дитини вчитель повинен стати її партнером. Так, багатьом дітям з важчими формами потрібні ліки. Але з легкими формами достатньо і таких психосоціальних впливів.
Ще один момент – педагоги на всіх рівнях повинні отримувати знання на цю тему. Також повинні відбутися і зміни в системі охорони психічного здоров’я.

Власним прикладом

“У цих дітях так багато всього хорошого. Вони такі безпосередні та веселі, – каже Олег Романчук. – Ми всі пам’ятаємо героя мультфільму Петрика П’яточкіна. Він прототип українського хлопчика, який не може всидіти на місці. Єдина помилка в мультфільмі – Петрик швидко виправляється. Але насправді цей мультфільм говорить, що Петрик може бути добре адаптований, якщо ним займатися, якщо дарувати йому багато опіки і турботи. У тих дітей, яких мені доводилося зустрічати, я питав про їхні мрії. І, як мені здається, вони у них особливі: щоб не було війни, щоб всі в сім’ї були здорові, щоб у школі ніхто не лаяв. Деякі навіть хочуть стати гонщиками. Я бачу, що багато хто з них дуже талановитий, можливо, майбутні актори, письменники, музиканти. Ці діти можуть мати щасливе майбутнє. Але, на жаль, і про це говорить наука, також багато дітей можуть мати серйозні проблеми, їхнє життя може перетворитися на аварію, якщо їм вчасно не допомогти”.
У “Джерелі” є один хлопчик – він виглядає як типова гіперактивна дитина в Україні – йому десять років, він змінив п’ять шкіл, і з кожної школи його виганяли, тому що він не міг всидіти на одному місці і заважав вчителеві проводити урок, його батьки у відчаї – весь час зриваються і кричать. Так от у цього малька є своя мрія – перетворитися на крижану бурульку. На питання: “навіщо?”, малюк відповідає: “Щоб розтанути і вже нікого не нервувати і нікому на цьому світі більше не заважати”.
“А насправді хлопчик хоче стати бурулькою тільки тому, що він живе в суспільстві, яке його не розуміє і яке не може йому допомогти”, – продовжує Романчук.
Якщо пригадати Петрика П’яточкіна, то стає зрозуміло, коли він маленький, тоді він щасливий і веселий. Але якщо його хворобу неправильно діагностовано або невчасно, то, не отримавши необхідної допомоги, його самооцінка падає, зростає вторинна депресія, розвиваються інші проблеми, пов’язані з антисоціальною поведінкою. Отже, на думку фахівців, вирішуючи проблему гіперактивних дітей, ми можемо запобігти навіть безробіттю. Простий приклад – в західних країнах збитки від такої недоуваги і недолікування обчислюються мільйонами доларів. Адже гіперактивність – це хронічне захворювання, тобто в дорослому житті 70-80% перестають бути такими, але зберігають порушення концентраційної функції уваги. Вони відрізняються від всієї популяції великими показниками соціальної адаптації, нижчим рівнем освіти, великим відсотком участі в кримінальних злочинах. Фахівці навіть кажуть, що дорослі, які були гіперактивними в дитинстві, потрапляють в автомобільні аварії в чотири рази частіше.
“Я за родом своєї діяльності буваю в колоніях і в’язницях, – говорить Семен Глузман. – І те, що я бачу там, – це результат неуваги, нелікування, байдужості суспільства, зокрема і до гіперактивних дітей. Це серйозна проблема. Ми можемо її не вирішувати, але тоді нам доведеться утримувати у в’язницях тих людей, яким там нічого робити”.
…Цікаво, що з вуст фахівців як приклади людей з гіперактивністю звучать такі імена, як прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль, восьмиразовий олімпійський чемпіон із плавання в Пекіні Майкл Фелпс або співак Роббі Уїльямс… Насправді цей список можна продовжувати і продовжувати. Тож якби свого часу суспільство відштовхнуло цих людей, світ не дізнався б їхніх імен.